"Учень і вчитель як суб'єкти навчальної діяльності".
Системний аналіз процесу едукації має починатися з визначення чинників, зайнятих у ньому. Ними е найперше педагог, учень і предмет. Як процесуальні компоненти сюди входять також діяльність учителя та діяльність учня. Розкрити структуру процесу едукації означає вказати на взаємозв'язок діяльності учня і педагога, показати специфіку цієї взаємодії.
Традиційно вважається, що навчальний процес ґрунтується на прямій і постійній взаємодії вчителя і учня (рис. 1). При цьому першому відводиться роль ведучого, ініціатора і "двигуна", а другому — статус об'єкта впливу: учень повинен сприймати і засвоювати те, що йому пропонує вчитель. На цій основі розроблено загально-педагогічні настанови і практичні рекомендації. Домінуючими у навчальному процесі стали так звані фронтальні методичні прийоми, коли вчитель ставить себе в центр уваги класу, пояснює учням новий матеріал, щось ілюструє, доводить і час від часу звертається до них з вимогою відповісти на запитання, спонукає запам'ятати і відтворити те, що вони дочули. Урок у цьому випадку нагадує театр одного актора: вчитель є головним, а часом і єдиним трудівником. Учні ж у такому "театрі" залишаються переважно "слухачами" і "глядачами". Не підлягає сумніву, що таке навчання позначається і на формуванні їхніх характерів вони йдуть у життя після школи "слухачами" та "глядачами".
Структура навчально-виховного процесу, запозичена від старої школи, не відповідає вимогам часу. Одні лише виконавські функції можуть забезпечити учневі знання, але не сприяють формуванню його як повноцінної творчої особистості. Тут перекручена сама сутність процесу її становлення, бо в людині закладена потреба самостійної активної діяльності, активного впливу на зовнішнє середовище. Це було передумовою її виживання в процесі еволюції. Визнання цього факту покладено в основу двох широко відомих положень філософії: а) людина сама себе створює в процесі праці та через працю і б) взаємодіючи з навколишнім середовищем, людина перетворює його і одночасно змінює себе.
Навчання в школі є організованим продовженням взаємодії людини а навколишнім середовищем, яке репрезентоване тут навчальними предметами. Проте, якщо порівняти, наприклад, процес життєдіяльності дитини в дошкільному віці з тим, що відбувається в школі, то неважко помітити істотну різницю. Переступаючи поріг класу, вона втрачає головне для життя — право на вільну активну діяльність, на ініціативу, право на вибір. їй пропонують сісти за парту, сидіти тихо, уважно слухати, запам'ятовувати те, що говоритиме вчитель. Над дитиною починає панувати авторитет, а також закон дисципліни, який оберігає його статус. Віднині вона своєю діяльністю керувати не зможе, бо домінуватиме сприймання чужого впливу. Поступово учень стає споживачем готового інтелектуального продукту: завантажується пам'ять, але дрімають мислення, здібності, уява, воля, відчуття, потреби діяльності, емоції тощо.
Звідси — перша умова перебудови навчально-виховного процесу на основі демократизації: слід розчленувати традиційно сформовану взаємодію вчителя і учня (систему "вчитель — учень") і, таким чином, забезпечити тому, хто навчається, більш автономну функцію — з правом на власне рішення та вибір. Учневі необхідно повернути статус суб'єкта навчальної дії й спрямувати його зусилля на предмет.
Сказане вище підводить нас до висновку, що серцевину уроку повинна становити самостійна діяльність кожного учня. Адже саме його власні зусилля залишають найглибший слід у структурі його особистості. Таким чином, виникає необхідність чітко розрізняти функції учня і вчителя, роз'єднати ці функції й репрезентувати в двох площинах: а) учень — діяльність — предмет і б) учитель — діяльність — процес едукації (див. рис. 2). Учень засвоює предмет, тоді як учитель організовує його діяльність. Тільки йдучи цим шляхом, ми зможемо забезпечити статус суб'єкта обидвом учасникам навчального процесу. Учень перестає бути лише слухняним "співрозмовником".
Самостійна творча діяльність кожного учня на уроці є основною запорукою формування людини — суб'єкта демократичних стосунків, до яких прагне наше суспільство. Таке навчання є переважно розвивальним, і головним "продуктом" його є не якнайширша інформованість, не глибокі знання, а здатність людини до ініціативи — інтелектуальної й соціальної, її розвиненість.
Щоб уникнути нечіткості розуміння статусу учня на уроці, уточнимо принагідно саме поняття "суб'єкта". Прийнято вважати, що він завжди активний. Але не лише активність є достатнім показником статусу суб'єкта. Наприклад, ним не можна вважати учня, який лише уважно слухає і сприймає розповідь учителя. Суб'єкт повинен володіти правом щось вирішувати, правом вибору. Він повинен сам усвідомлювати задачу, сам шукати шляхи її розв'язання, сам вирішувати, сам оцінювати результат зробленого і відчувати задоволення. Звичайна причетність до чужої діяльності (навіть активна) ще не означає, що учень діє як суб'єкт. Зазначимо також, що правом бути суб'єктом, тобто правом діяти самостійно, повинен наділятися кожен учень у класі — не "за чергою", а протягом усього уроку. Ця вимога і є одним із важливих критеріїв вибору альтернативних форм діяльності на уроці.
Використані джерела: (https://westudents.com.ua/glavy/51048-uchen-vchitel-yak-subkti-dyalnost.html).
